Управління верховного комісара з прав людини визначає моніторинг прав людини як:

… широкий термін, що описує активне збирання, перевірку й безпосереднє використання інформації для вирішення проблем з правами людини. Моніторинг прав людини включає збирання інформації про інциденти, спостереження за подіями (виборами, судовими процесами, демонстраціями тощо), відвідання таких об’єктів, як місця утримання й табори біженців, проведення переговорів з органами влади для отримання інформації і виправних та інших наступних дій. Моніторинг прав людини включає заходи з оцінки, збору фактів та іншу роботу на місцях. Крім того, моніторинг має часовий вимір – він завжди триває досить довго.^[1]

Головна задача моніторингу – не допустити й попередити порушення прав людини. Для цього при моніторингу прав людини вивчають можливі причини порушень, пропонують рішення і заохочують підзвітність. Моніторинг прав людини здійснюють державні органи, зокрема, національні служби омбудсменів та національні інститути з прав людини а також регіональні та міжнародні інститути, такі, як правозахисні та міжнародні організації. Моніторинг прав людини міжнародними та місцевими неурядовими організаціями – це додатковий механізм захисту прав людини, що є найпершим обов’язком держави.^[2]

Управління верховного комісара з прав людини (OHCHR) перелічує ряд принципів, яких має дотримуватись будь-яка організація, що займається моніторингом прав людини:^[3]

• Правозахисники зобов’язані не посягати на життя, фізичну та психологічну безпеку, свободу й добробут жертв, свідків і всіх, хто контактує з ними в рамках їх роботи з моніторингу.
• Кожен правозахисник має знати про свої повноваження та прописані для нього міжнародні стандарти.
• Прагнути повного й безперешкодного доступу до джерел інформації та об’єктів для виконання своєї роботи згідно з принципом свободи пересування та в межах параметрів, визначених місцевими угодами та мандатами.
• Співробітники з прав людини мають бути повністю ознайомлені з міжнародними стандартами прав людини, що стосуються їх мандату та умов їх роботи.
• Співробітники з прав людини мають завжди і за будь-яких обставин висловлювати свою обгрунтовану думку.
• Співробітники з прав людини мають регулярно радитись із колегами та (або) керівниками з різних аспектів моніторингу прав людини, особливо у складних випадках.
• Довіра – важливий елемент успішного моніторингу прав людини.
• Те саме стосується конфіденційності та захисту джерел інформації.
• При опитуванні жертв, свідків порушень прав людини та інших осіб, з якими вони контактують, правозахисники повинні отримати свідому згоду опитаного на використання та/або передачу наданої інформації.
• Поважати безпеку правозахисників та осіб, які контактують з ними.
• Правозахисники мають розуміти умови, в яких вони працюють.
• Правозахисники мають забезпечувати залучення та консультації з усіма задіяними сторонами, в т.ч. найбільш маргіналізованими.
• Враховувати гендерну перспективу при моніторингу прав людини.
• Інформацію слід збирати постійно і з різних джерел. Правозахисники повинні мати всебічне й повне розуміння ситуації, враховуючи всі можливі джерела інформації.
• Правозахисники мають здійснювати грунтовний і точний аналіз, виходячи з фактів, з ретельним документуванням, з тим, щоб такий аналіз служив основою для виправних заходів і рекомендацій.
• Завжди треба бути неупередженим.
• А також об’єктивним.
• І чуйним.
• Правозахисники мають діяти чесно, професійно і поважати різноманіття.
• Правозахисники мають діяти прозоро
• І поширювати інформацію про права людини та свою роботу.

Моніторинг прав людини здійснюється з урахуванням міжнародних стандартів прав людини, національного законодавства з прав людини та міжнародного гуманітарного і кримінального права. Ці правові принципи можуть порушуватися державами, організаціями та приватними особами стосовно держав, організацій і приватних осіб.

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ПРАВ ЛЮДИНИ

Міжнародні стандарти прав людини – це фундаментальні універсальні права всіх людей, викладені у Загальній декларації прав людини ООН (UDHR, 1948). Ці базові права розширені та доповнені у додаткових протоколах, регіональному та національному законодавстві й інших законодавчих інструментах.

Повний огляд базових міжнародних, регіональних і національних законодавчих актів з прав людини див. у розділі “Права людини”.

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО

Міжнародне гуманітарне право складається з набору правил, принципів і норм, що застосовуються під час війни та конфлікту з метою захисту основних прав людини та обмеження наслідків війни.

Основні документи міжнародного гуманітарного права, які згадує Міжнародний центр ресурсів з юстиції – це Гаазька конвенція 1907р., чотири Женевські конвенції та наступні додаткові протоколи до них:

• Гаазька конвенція 1907р. (Конвенція (IV) про закони та звичаї сухопутної війни і додаток до неї: Положення про закони та звичаї сухопутної війни. Гаага, 18 жовтня 1907р.)
• Конвенція (І) про поліпшення долі поранених і хворих воїнів у діючих арміях, Женева, 12 серпня 1949р.
• Конвенція (II) про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі. Женева, 12 серпня 1949р.
• Конвенція (III) про поводження з військовополоненими. Женева, 12 серпня 1949р.
• Конвенція (iv) про захист цивільного населення під час війни. Женева, 12 серпня 1949р.
• Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 p., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І), 8 червня 1977р.
• Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 p., що стосується захисту жертв неміжнародних збройних конфліктів (Протокол ІІ), 8 червня 1977р.
• Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 p., що стосується прийняття додаткової розпізнавальної емблеми (Протокол ІІІ), 8 грудня 2005р.

МІЖНАРОДНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО

Міжнародне кримінальне право складається з законів, що доповнюють міжнародне гуманітарне право та законодавство з прав людини. Головне завдання цих законів – зміцнити дотримання прав людини і змусити держави виконувати міжнародні стандарти прав людини. Крім того, ці закони мали на меті криміналізувати порушення прав людини, запровадивши конкретні санкції для покарання порушників. Міжнародне кримінальне право карає злочини проти людства, геноцид, військові злочини, акти міжнародної агресії, а також транснаціональні злочини, такі, як тероризм, контрабанду наркотиків, піратство, торгівля людьми тощо. Міжнародне кримінальне право передбачає особисту кримінальну відповідальність порушників.

Основними міжнародними законодавчими актами, що доповнюють вищенаведені (міжнародне гуманітарне право), є:

• Конвенція про геноцид (Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Нью-Йорк, 9 грудня 1948р.)
• Конвенція проти катувань (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання. Нью-Йорк, 10 грудня 1984р.)
• Конвенція проти апартеїду (Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього. Нью-Йорк, 30 листопада 1973р.)
• Конвенція про захист культурних цінностей (Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту. Гаага, 14 травня 1954р.)

Основні посилання та джерела:

Office of the High Commissioner for Human Rights (2001), Training Manual on Human Rights Monitoring. Professional Series No. 7.

Про Офіс Омбудсмена в Україні. UNDP (2015), Проміжний огляд виконання Стратегії та Плану дій Офісу Омбудсмена (2013-2017).

[1] Office of the High Commissioner for Human Rights (2001), Training Manual on Human Rights Monitoring. Professional Series No. 7. Доступно тут.

[2] Там само

[3] Там само. p 4-11.

 © Символи розроблені Freepik з www.flaticon.com