Спосіб включення міжнародного правозахисного права у національне законодавство залежить від правових традицій і системи конкретної країни та юридичних зобов’язань, взятих на себе на регіональному й міжнародному рівні в рамках договорів та союзів. Правова система країни включає його правила та інститути.
Згідно UNICEF, міжнародні правозахисні норми загалом інкорпоруються в національне законодавство чотирма шляхами:[1]
- Шляхом ратифікації міжнародних договорів та угод, які зобов’язують підписувачів включати положення в національне законодавство автоматично, згідно національних правових чи конституційних положень
- Через спеціальні впроваджуючі правові акти, наприклад, конституційні поправки.
- Шляхом включення інструмента з прав людини, як він є, в один новий законодавчий акт.
- Шляхом поступового включення окремих аспектів правового інструмента з прав людини через окремі закони.
У країнах, де є конституційні положення про автоматичну інтеграцію міжнародних угод, останні стають частиною національного законодавства після ратифікації ї мають переважну силу у разі конфлікту між ними. В інших країнах необхідні спеціальні законодавчі та адміністративні заходи, щоб включити міжнародне правозахисне право до національного законодавства, повністю чи частково, у вигляді нових законів чи конституційних змін. Щоб національне законодавство з прав людини було ефективним, механізми нагляду, моніторингу та оцінки мають доповнюватись верховенством права, прозорістю та підзвітністю.
ОСНОВНІ ДІЯЧІ
Основні діячі, долучені до пропаганди, розробки, нагляду, моніторингу та оцінки застосування національного законодавства з прав людини – це служби омбудсменів, правозахисники та національні правозахисні організації.
Правозахисники
За визначенням Верховного комісара ООН з прав людини, правозахисники – це особи, групи та організації, які підтримують і захищають права людини. Правозахисники є не лише в НУО та міжурядових організаціях, але в деяких випадках можуть бути також урядовцями, держслужбовцями чи належати до приватного сектору. Спостерігачі з прав людини, омбудсмени, адвокати – все це приклади захисників прав людини. Але не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб бути правозахисником. Багато хто займається правозахисною діяльність без будь-якої професійної чи посадової прив’язки. Термін «правозахисник» означає особу, групу чи організацію, чия діяльність періодично або постійно пов’язана з підтримкою і захистом прав людини. Цей опис охоплює широкий спектр дій, зокрема, збір та поширення інформації про порушення, підтримку жертв порушень прав людини, забезпечення підзвітності й боротьбу з безкарністю, підтримку доброго врядування, освіту, навчання тощо. Ці дії можуть здійснюватись на місцевому, національному чи регіональному рівні, часто – в рамках співпраці з міжнародними організаціями та регіональними діячами. Правозахисник може працювати за винагороду або на добровільних засадах. Принципи, права та обов’язки захисників прав людини визначені в “Декларації про права та обов’язки осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права та фундаментальні свободи людини”, схваленій Генеральною асамблеєю ООН у 1998 р.
Національні правозахисні організації
Згідно International Justice Resource Centre, національні правозахисні організації (НПО) можуть мати різні форми. Їхня головна мета як правозахисників – підтримувати й захищати права людини.
Згідно визначення Міжнародного координаційного комітету з НПО, національні правозахисні організації – це державні органі з конституційними та (або) законодавчими повноваженнями захищати та підтримувати права людини. Вони належать до державного апарату і фінансуються державою. Але вони діють незалежно від уряду. Хоча їх повноваження можуть бути різними, загальна роль НПО – боротись з дискримінацією в усіх її формах, а також сприяти захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав. До основних функцій НПО належать розгляд скарг, правова освіта і рекомендації з реформ законодавства. Дієві НПО є важливою ланкою між урядом і громадянським суспільством. Зараз існує шість моделей НПО:
- Комісії з прав людини
- Інститути уповноваженого з прав людини
- Гібридні установи
- Консультативні та дорадчі органи
- Інститути та центри
- Багатосторонні організації
Діяльність НПО охоплює моніторинг стану прав людини у своїй країні, отримання скарг стосовно прав людини і підвищення обізнаності про права людини.
Основні посилання та ресурси:
Інститути уповноваженого з прав людини
Служба омбудсмена, комісар або громадський захисник – елементи національних правозахисних організацій. Вони збирають і розглядають скарги на рішення, бездіяльність і дії органів державної влади, в т.ч. порушення прав людини. Міжнародна асоціація юристів визначає службу омбудсмена як “службу, передбачену конституцією або актом законодавчого органу чи парламенту і очолювану незалежним високопосадовцем, відповідальним перед законодавчим органом чи парламентом, що збирає скарги скривджених осіб на урядові відомства, посадовців і співробітників або діє ініціативно і має повноваження розслідувати, рекомендувати виправні дії та подавати звіти”[2]. За словами колишнього керівника асоціації омбудсменів США Діна Готтерера (Dean Gottehrer), омбудсмен повинен мати такі основні риси:
- Незалежність
- Неупередженість та об’єктивність
- Гідний довіри процес розгляду
- Конфіденційність
Служба омбудсмена у збройних силах – це служба омбудсмена, яка займається збором і розслідуванням скарг зсередини або стосовно збройних сил. Тобто це служба омбудсмена, що має юрисдикцію над збройними силами. Такі служби важливі для демократичного керівництва сферою безпеки, бо вони сприяють і зміцнюють їх прозорість, підзвітність, залучення, реагування та доброчесність.
Основні посилання та ресурси:
[1] UNICEF (2008), Assessing Compliance of National Legislation with International Human Rights Norms and Standards.
[2] Див. Dean M. Gottehrer (2009), “Fundamental Elements of an Effective Ombudsman Institution.”
